Субота, 22.07.2017, 07:34
Головна Реєстрація RSS
Вітаю Вас, Гість
Блог 
Від ДРЕВЛЯН до наших днів
 

[24.12.2012]
КНЯЗЬ ДРЕВЛЯНСЬКИЙ, УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ 
[19.12.2012]
Будинок родини Миклухо Маклая 
[17.12.2012]
Ольга Нагорна - Древляни 
[15.12.2012]
Світлини з минулого 


Новини 24
Малин і не тільки, день за днем





вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

вологість:

тиск:

вітер:

Архів записів
Міні-чат
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Грудень » 25 » КНЯЗЬ ДРЕВЛЯНСЬКИЙ, УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ
22:28
КНЯЗЬ ДРЕВЛЯНСЬКИЙ, УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ
КНЯЗЬ ДРЕВЛЯНСЬКИЙ, УКРАЇНСЬКИЙ ПОЛКОВОДЕЦЬ

На відомості про життя князя Мала (р.н. невід. – пом. бл. 945) Нестор Літописець, автор «Повісті врем’яних літ», виявився занадто скупим, отож знаємо про нього дуже й дуже мало. І все ж таки він увійшов в історію Стародавньої України, оскільки саме з його участю відбувалися важливі події, пов’язані не лише з долею племені древлян та їхнього князівства, але й з долею Великого князя Русі-України Ігоря Старого; Великої княгині-регентші Ольги, а отже, з долею всієї Стародавньої України.

Як ми вже знаємо з історії, в 945 році на древлянській землі сталася трагедія, яка потім упродовж багатьох років визначала напруженість взаємин між Києвом та столицею Землі Древлянської Іскоростенем. Того року щедру й безжалісну данину з древлян зібрав був воєвода-норман Свенельд. Вона була такою багатою, що дружинники князя Ігоря одверто висловлювали Великому князю своє невдоволення, адже їм майже нічого не залишилося. І це, та ще спустіла державна скарбниця, примусило Великого князя організувати новий рейд на землю древлян.

Одначе й цей похід Великому князю Русі-України вождь древлян князь Мал і його підлеглі все ж таки пробачили. Дали Ігорю все, що вимагав, провели, як належить, одне слово, відпустили з миром. Здавалося б, усе: до поборів наступного року інцидент вичерпано. Але вже неподалік Києва князь Ігор – очевидно, знову ж таки під тиском деяких своїх радників та частини невдоволених дружинників – передумав і, звелівши основній частині дружини й обозу продовжувати рух до столиці, з невеличким загоном повернувся на землю древлян, за новою даниною.

Зважуватися на такий крок було цілковитим божевіллям. Одначе Ігор цього не розумів. І тоді терпець древлянам увірвався. Мал надіслав до Ігоря послів, які спробували переконати Великого князя, що брати з племені вже нічого. Проте й мудрої поради та перестороги послів Ігор не послухався. Вдаючись до насильства, він вирішив зібрати данину ще раз. І що мав діяти в цій ситуації князь Мал? Рятуючи плем’я своє від голодної зими, а може, й смерті, він сформував ополчення і вивів його під Іскоростень. Ясна річ, сам факт виступу підлеглого князя проти правителя Русі-України, напад на його дружину, міг означати тільки одне: виклик усій метрополії, війну, брутальне порушення самих основ державності. Князь Мал не міг не розуміти, що, піднявши меча на князя Ігоря, він, кажучи сучасною мовою, поставив себе поза законом. Одначе вибору у Мала справді не було. Зрештою, древляни могли виступити проти здирника-князя й без нього, але тоді і йому теж треба було б рятуватися втечею.

А далі сталося те, що й мало статися: невеличку дружину князя Ігоря древляни порубали, самого його взяли в полон і, не вдаючись до судової тяганини, скарали на смерть. До того ж, сам спосіб покарання обрали ганебний, гідний хіба що найпослідущого розбійника: нахиливши верхівки двох сосен, прив’язали князя до них за ноги і верхівки відпустили... Тобто князя було розчахнуто.

Зазвичай, після цитування тих фрагментів літопису «Повісті врем’яних літ», в яких ідеться про страту, дослідники починають говорити про соціальний гніт, про сваволю князя Ігоря, невиваженість, невпорядкованість давньоукраїнських законів, або, певніше сказати, їх цілковиту відсутність. Усе це так. Але не слід забувати, що основу Київського князівства складало плем’я полян, у той час, як основу Древлянського – древляни. Хоча ці давньоукраїнські племена й були сусідами, проте відносини між ними безхмарними не назвеш. Не забуваймо, що до 884 року Древлянське князівство залишалося незалежним, по суті воно було окремою державою. Князеві Русі-України Олегу Віщому такий стан речей не сподобався.

Прагнучи об’єднати ці два племені, щоб зміцнити свою державу, він пішов на древлян війною. І підкорив, приєднав, щедро окропив союз двох князівств кров’ю полян, древлян. Та, як відомо, такі нелюбі союзи недовговічні. Чи ж варто дивуватися, що й цей союз ослаб, щойно князь Олег помер. Наразі в Києві відчули, що Земля Древлянська цілковито виходить з-під контролю. Й ось тоді, прагнучи зміцнити державу, князь Ігор знову кинув на Іскоростень свої полки. Древляни й цього разу скорилися, але під час переговорів з Великим князем домоглися того, щоб Земля Древлянська й далі володіла певною автономією. А отже й мала свого власного, древлянського, а не з Києва присланого, князя.

Приставши на такі умови, Київ, безумовно, припустився серйозної помилки: занадто вже бунтівливим було це плем’я, занадто близько підступало воно до кордонів Польщі, до якої князь древлян будь-коли міг звернутися по допомогу. Щоправда, до цього справа поки що не доходила, але достеменно відомо, що 942 року, тобто за три роки до трагедії зі збиранням данини, той-таки князь Ігор послав проти древлян свого воєводу Свенельда. Нормани, що складали основу дружини воєводи, жалю не знали. Бунт було придушено швидко й криваво, а в нагороду за це князь Ігор дозволив Свенельдові збирати з древлян данину для себе особисто й для своїх найманців-норманів. Ясна річ, певну частину воєвода мав віддавати до державної скарбниці, одначе цю вимогу Свенельд демонстративно ігнорував.

Знову ж таки, під час збирання данини нормани ні з ким не церемонилися, а оскільки ні Великий князь, ні Мал вдіяти в цій ситуації нічого не могли, то й рейди дружини Свенельда, котрі дуже нагадували грабіжницькі набіги вікінгів, викликали у древлян стійку ненависть і до Києва, і до найманців-чужинців. Відтак, зростало бажання правлячої древлянської верхівки до цілковитої незалежності від Києва, аж до створення власної держави.

Тому схоже, що повторне насильницьке збирання данини князем Ігорем виявилося лише останнім поштовхом, отією фатальною іскрою, котра, врешті-решт, запалила вогнище визвольного повстання. Князь Мал, який особисто очолив визвольний рух древлян, розумів, що сили нерівні, що будь-якої днини Київ може зібрати велике ополчення, ще й покликати на допомогу воїнів із кількох підлеглих земель і князівств... Розумів він і те, що без кровної помсти, котра на ті часи все ще залишалася категорією високоморальною й осудові не підлягала – не обійдеться. Тим паче вона стала невідворотною, коли вдова князя Ігоря Ольга не лише виборола право залишитися правлячою княгинею-регентшею при малолітньому Святославові, але й дуже швидко перетворила формальне регентство на реальне правління.

Мал відчув, що при владі в Києві опинилася мудра, вольова і надзвичайно рішуча жінка. А складність взаємин із нею полягала ще й у тому, що, хоча й правила вона нібито від імені князя Святослава, поки ще хлопчини, проте радниками при ньому були нормани на чолі з воєводою-«кормильцем» Асмудом. І це в той час, коли військами командував норман Свенельд, який спав і бачив себе в образі того ж таки збирача данини з непокірних древлян.

Саме на цьому складному політичному підгрунті мудреці-старійшини з оточення князя Мала розробили хитромудрий план не лише примирення з Києвом, але й захоплення київського престолу, тобто вирішили перехитрувати самих себе. Видавався цей план геніально простим: князь Мал одружується з княгинею Ольгою – а що, вдовиця молода, розумна, заможна, і, що важливо, досить вродлива! – відтак і вона, і князь-спадкоємець Святослав опиняються під владою князя Мала, власне, під владою Країни Древлян. Ну, а якщо якогось ранку раптом виявиться, що князь-спадкоємець Святослав несподівано помер, а княгиня Ольга з туги вирішила постригтися в черниці... то кого цим здивуєш? І тоді влада цілком перейде до князя Мала. А ще невідомо, звідки зручніше правити Країною Русі – з Києва, чи таки з Іскоростеня.

«Сказали ж бо древляни, – доносить до нас трагізм політичної ситуації, що склалася в Русі-Україні тих часів Нестор Літописець, – ось убили ми князя руського, візьмемо ми дружину його Ольгу за князя нашого Мала, і Святослава візьмемо, і зробимо з ним, що забажаємо». І послали древляни кращих мужів своїх числом двадцять, у човні до Ольги...».

Зверніть увагу на слова літописця, якими він визначає позиції древлян: «...і Святослава візьмемо, і зробимо з ним, що забажаємо» (!). Але, засилаючи своїх сватів до княгині, древляни просто не уявляли собі, з ким вони мають справу. Так ось, цих їхніх послів-сватів княгиня Ольга наказала закопати в землю разом із лоддєю, якою вони припливли. А наступну групу сватів, як ми вже знаємо, спалила в лазні. Ще близько п’яти тисяч вельможних древлян її воїни винищили під час тризни по убієнному Ігореві, вже на землі самих древлян. Й ось тоді та інші древляни зрозуміли, що вони, справді, «перехитрували» самих себе. І що ні примирення з княгинею Ольгою, ні пощади від неї чекати не доводиться.

Літописець не повідомляє – бо й сам, напевне, не знав цього – чи був серед тих п’яти тисяч посічених знатних древлян князь Мал. Виходячи з «протоколу» подібних дійств, мав би бути, адже справляти тризну по князеві Ігореві прибула сама Велика княгиня-регентша Ольга. Отож, якщо Мал дотримався «протоколу», то, мабуть, виявився серед загиблих. Одначе загибель самого вождя древлян не залишилася б непоміченою, і в переказах народних, а відтак і в літописові це було б зазначено.

Та оскільки такого повідомлення у «Повісті врем’яних літ» не знаходимо, дозволю собі висунути іншу версію: князь Мал не міг не усвідомлювати, що головним винуватцем загибелі чоловіка Ольги залишається саме він. І що, з’явившись на тризні, він викличе ненависть не лише Великої княгині, але й дружинників Ігоря, інших наближених Ольги, особливо, норманів, на чолі зі Свенельдом. Й оскільки сватання завершилося відмовою, то цілком реально припустити, що князь Мал вирішив залишитися під захистом стін Іскоростеня, аби дочекатися переговорів з Ольгою, тобто офіційного примирення. Та й старійшини племені, мабуть, не дозволили б йому вийти за стіни столиці, побоюючись за його життя.

На користь версії, згідно з якою князь Мал не потрапив під мечі   дружинників-тризнярів, свідчить і той факт, що після цього побиття древляни не запанікували, а досить швидко зібрали ополчення і вийшли назустріч війську княгині Ольги.

Можна не сумніватися, що командував цими військами князь Мал. Сили, ясна річ, були нерівними, проте до цілковитого розгрому війська древлян не дійшло. Основні сили відступили до Іскоростеня і ще тривалий час, упродовж майже всього літа, стримували натиск військ княгині Ольги, їх облогу. Тож можемо припустити, що князь Мал загинув уже під час відомого нам спалення княгинею Ольгою міста, або тоді ж таки потрапивши до неї у полон.

Але на цьому, як побачимо згодом, конфлікт між древлянами й полянами, Іскоростенем і Києвом, не вичерпався. Та це вже інша історія.

Що ж до князя Мала, то ми не повинні забувати, що був у нас і такий давньоукраїнський князь, який має цілковите право на своє місце у національному пантеоні князів та полководців. 
Борис Іваницький
Категорія: З історії древлян | Переглядів: 539 | Додав: DDV | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]